Національні та регіональні особливості української новаторської архітектури 1920-30-х років

Abstract

Як відомо, період між двома світовими війнами не можна віднести до найкращих часів в історії української державності. На початку 20-х рр. ХХ ст. західноукраїнські землі були розділені між трьома країнами. Польщі дісталися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя. Чехословаччині належало Закарпаття. Буковина, Хотинський, Ізмаїльський та Аккерманський повіти Бессарабії опинилися у складі Румунії. На терені Наддніпрянської України виникла формально самостійна держава – Соціалістична Радянська Республіка, яка фактично була у повній залежності від РСФРР, а згодом остаточно втратила рештки суверенітету. Така ситуація аж ніяк не сприяла розвитку української культури в цілому і національної архітектури зокрема. Умовність зовнішніх кордонів не тільки не перешкоджала переселенню на українські землі великої кількості іноземців, але й полегшила процес перетворення нашого краю на своєрідний експериментальний майданчик для безперешкодної реалізації найсміливіших екологічних проектів та для втілення футуристичних соціальних і архітектурно-містобудівних ідей зайд, необтяжених турботою про місцеві традиції.